Юрій Луканов: Великі українці - ті, що лизали зади тодішній владі

Якби моя воля, то я б всю свою журналістську роботу перевів би у жанр кумедно-вульгарних козюльок

Юрій Луканов видав дві збірки політичних епіграм «Козюльки» і «Колода від Ющенка». Втім, він не знижує активність, а про довжує писати свої короткі твори. Наприкінці червня цього року в книгарні "Є" журналіста Юрія Луканова відправляли на Сибір у табір «ГУЛАГ». Ні, не лякайтесь, репресії 30-40 років не повторюються, просто це так стібалась столична інтелігенція з тодішньої системи. Тож Юрію Луканову було вручено Премію імені Лаврентія Берії за найповніше висвітлення "антирадянського нутра українського буржуазного націоналіста Степана Бандери". Премія, так би мовити, присуджена НКВД СССР і являє собою путівку до сибірського санаторію «ГУЛАГ». Таку незвичну премію присуджено за документальний фільм "Три любові Степана Бандери", який нещодавно випустили у вигляді DVD.

Проте незвичності з Юрієм Лукановим тільки починались. Що ж трапилось? Читайте у розмові з Юрієм Лукановим.

- «Три любові Степана Бандери» – фільм, котрий зняли ще 10 років тому, неодноразово показували на українських телеканалах, проте зараз він став ще актуальнішим через гострі дискусії, що точаться навколо постаті Степана Бандери. Розкажіть про цю картину?

- Фільм розповідає про три історії стосунків з жінками. Юлія була першим коханням майбутнього лідера ОУН. Анна була нещасним і дуже драматичним коханням Вона пізніше звинувачувала Степана Бандеру у вбивстві власного чоловіка, хоча Бандера писав їй листи і доводив, що це не так. І третя, Ярослава, яка стала дружиною Степана і провела його в останню дорогу після того, як його убив агент радянських спецслужб Богдан Сташинський. Звісно, у житті Степана любов не могла не переплітатися з політикою і це відображено у фільмі. Автор знайшов унікальні хроніки із життя Бандери і його похорону. Вони відтворені у фільмі. Цікаво, що у фільмі ліричний вірш юного Степана читає журналіст Валентин Трохимчук, який зараз робить тижневу політичну програму на «5-му каналі», а листа Бандери гортають пальці Наталії Фіцач, яка сьогодні є керівником проекту циклу документальних фільмів «Відкрита зона», який демонструвався на кількох телевізійних каналах. Тож з лона Бандери вийшло трохи журналістів (сміється).

- Постать Степана Бандери – велична і водночас суперечна, я б радше сказала спекулятивна. Яскравий приклад шоу „Великі Українці”. А хто для Вас великий українець?

- Як це хто? Два Іллічі, які увійшли до сотні великих – Ленін і Брежнєв, один Володимир Ілліч, а другий – Леонід Ілліч. Наші співвітчизники за них проголосували. Треба було б Віссаріоновича записати, себто Сталіна, а також Кагановича – даруйте, не пригадую його по батькові. Тут треба напружитися і пригадати, хто більше винищив наших співвітчизників –той і великий українець. Деякі наші співвітчизники цілком здатні до таких оцінок. І хіба хочеш? Мусиш їх поважати!

- А Степан Бандера, герой вашого фільму?

- А що ж там великого? Ну боровся чоловік разом із однодумцями за Україну. Ну вбили його вороги. Ну садили його однодумців до таборів ГУЛАГ, а вони і там бунтували, влаштовували повстання і боролися за свободу. А що ж тут великого? Якби вони задницю вилизали начальству, або пішли, як барани, на розстріл – оце були б великі.

- Якось прочитала, якось невміло війшло: свобода слова - обов’язковий атрибут демократії, а наявність розуму – ні. Погоджуєтесь?

- Ну звичайно погоджуюся! Для чого демократії розум? У вас є свобода слова і ви патякаєте перше, що вам в голову прийде. Ну стукнуло комуністичному лідерові сьогоднішньому в голову назвати Леніна великим – він і назвав. А інші, у яких свободи слова, хоч залийся – взяли і підтримали. Для чого тут іще якийсь розум потрібний?

- Що ближче до душі серйозна журналістика, документалістика чи Ваші кумедно-вульгарні козюльки (козюльки – політичні епіграми, які вийшли у двох книжках: «Козюльки» і «Колода від Ющенка» - «Газета»)?

- Якби моя воля, то я б всю свою журналістську роботу перевів би у жанр, як ви кажете, кумедно-вульгарних козюльок. До речі, елементи цього були присутні завжди. В тому ж фільмі про Бандеру, попри всю його трагічність, багато іронії і сміху. Презентували ми його теж в кумедний спосіб, тоді мені вручили премію імені Лаврентія Берії, яка являла собою путівку до сибірського санаторію «ГУЛАГ». А торік у мене вийшла книжка «Європейський феєрверк». Я проїхав шістьма країнами Європи і і написав дорожні нотатки. Такі собі козюльки навіть не в прозі, а в журналістиці. Веселенькі такі оповідки.

- Тоді спробуймо далі поспілкуватись у жанрі Ваших козюльок. Кажуть, здоровий сон не лише подовжує життя, але і скорочує робочий день. А ви як скорочуєте свої трудові будні?

- На жаль, робочий день скорочує мій вільний час. Я все ж таки з 2002 року в штаті не працюю і мушу заробляти на життя писанням і зніманням кіна. Тому робочий день міцно тримає мене за горло і примушує щось писати, аби не померти з голоду. Остання помітна робота – це сценарій у співавторстві з журналісткою Веронікою Маковій десятисерійного документального фільму «НАТО: свій чи чужий?». Його показували по багатьох каналах телебачення.

- Є така сентенція: якщо тобі плюють в спину - значить, ти попереду. А вам часто плюють в спину?

- Сміється („Газета”). Я ж спину свою не бачу. Сам намагаюся не плювати. Якщо плюнути хочеться комусь у спину, то намагаюся зробити так, аби не бачити цієї спини, аби навпаки, щоб хтось бачив мою спину. Але ще краще обличчям до обличчя – тільки не плюватися. До речі, я читав, що плювання дуже негативна річ, оскільки разом зі слиною ми випльовуємо багато нашої внутрішньої енергії. Тому слину краще ковтати (сміється).

- Часто дістається на горіхи від об’єктів чи то суб’єктів своєї творчості?

- Якщо все зроблено професійно, то у них не буде підстав давати мені на горіхи. Хоча від самих горіхів я б не відмовився. Цей рослинний продукт мені подобається (сміється).

- А що це Ви з найбагатшою людиною країни не поділили? (30 березня 2007 року український бізнесмен Рінат Ахметов подав позов до Високого суду правосуддя в Лондоні проти журналістів сайту «Оглядач», серед яких був і Юрій Луканов – „Газета”)

- Так це ж не я не поділив. Це Ахметов не поділив щось із «Оглядачем», а я лише написав з цього приводу козюльку: „У нас відбулось диво з див: хоч щось не те й знайшов в «Обозі» - Ренат «Обоз» не замочив, а лиш подав на нього позов”.

- Коли Юрій Луканов піде у політику?

- А що там Луканову робити? Мені набагато цікавіше писати козюльки про політиків, ніж самому ставити об’єктом для козюльок. До речі, у мене на сайті «Кореспондент» є блог, де друкуються свіжі. Правда, зараз якась пауза настала. Але таке трапляється. Потім знову приходять нові ідеї і політики отримують нові епіграми про себе.

- Зараз у парламенті така „одноманітна нестабільність”, мабуть і муза зникає поволі? До речі, коли і як приходить муза до Юрка Луканова?

- Це краще у музи запитати як вона до мене приходить.

- Є одна така поговірка: «Якщо ви, поглянувши в дзеркало, нікого там не побачили, значить ви неповторні. Отож, чи часто любуєтесь собою?

- Коли я у дзеркалі бачу щось приємне, то це не я милуюся собою. Це дзеркало милується мною. Адже воно відображає те, що виставлено на показ. А те, що в середині – воно не бачить. Одним словом, краще я буду милуватися такими симпатичними журналістками, як ви, а не собою в дзеркалі.

Розмовляла Оксана Жила

Довідка

Юрій Луканов – журналіст, автор кількох сценаріїв документальних фільмів, зокрема, "Хто ви є, містер Джекі?" про стосунки українського дисидента Валерія Марченка і голландської жінки Джекі Бакс, співавтор сценарію десятисерійного "НАТО: свій чи чужий?" та інших. Він написав перше в Україні незалежне дослідження про чинного на той час президента країни "Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми", а також два збірники політичних епіграм "Козюльки" та "Колода від Ющенка". Остання його книжка "Європейський феєрверк" - дорожні нотатки шістьма країнами Європи.