Чим пахне Європа?

Танці від пічки

Хай там що б не казали про абсолютно різний менталітет у громадян українського Заходу і Сходу, яким нібито краще розійтись у відповідні сторони, є чимало доказів хибності цієї думки. Взяти приміром вектор, напрямок якого по всій Україні виключно західний. Ім’я йому – євроремонт. Ось тут наші Схід і Захід разом. Бо ж не „новорусоремонт”, втім, як і не „американоремонт”. Євро - і все тут. Достеменно невідомо, хто і коли вніс це слово до лексикону українців. Скоріш за все, цей взірець “сучукрмови” прийшов до нас в епоху розвиненого кучмізму одночасно із всілякими “єврокомісіями” та “єврокомісарами”, але на відміну від них, міцно впав до душі “пересічному”, де б той не мешкав – в Ужгороді чи Луганську, Чернігові чи Севастополі. І чи то під впливом мрій про недалеке спільне європейське майбутнє, чи то навпаки – від розпачу через неможливість такого майбутнього для України, громадяни найбільшої країни в Європі почали масово переобладнувати свої оселі під “євростандарт”. Залишається нез’ясованим, хто встановив ці стандарти, і чи бували у власне Європі ті, хто започаткували масовий суспільно-будівельний рух. Бо, незважаючи на гучну назву, у вітчизняному євроремонті європейського виявилося дуже мало.

Усереднене уявлення про євроремонт у колективній свідомості більшості українців являє собою десь таку картину: квартирка у хрущовці або панельній багатоповерхівці, в якій перекошені дерев’яні вікна замінені на пластикові склопакети, паркет знятий, а на нього (варіянт – поверх нього) накладений ламінат, стіни пофарбовані у яскраві кольори (у спектрі від рожевого, жовтого та неактуального нині помаранчевого до відтінку генно-модифікованого салату), і на додаток стелі, обклеєні стрічками з пінопласту, що імітують гіпсову ліпнину. Витрачені на подібний тюнінг кілька тисяч доларів (або краще, як і лічить євроремонту, євро) дають господарю оселі відчуття завершеної євроінтеграції на власному мікрорівні, хай він навіть самий затятий євроскептик і антинатовець у своєму світогляді. Ось тут і виникає питання – а звідки наші співгромадяни вирішили, що саме так облаштовують свої оселі у Європі? Може, бачили подібне на заробітках, прибираючи будинки в Італії чи Португалії, або підстригаючи траву у Британії? Звідки така впевненість, що облаштування домівок продукцією хімпрому (від вінілових шпалер до пластикової ламберії) є останнім словом будівельної моди, якої притримуються, звісно ж, у кращих домах Парижу та ЛондОну? Відповідь очевидна – із телебачення. Ще О.Генрі, класик літературних досліджень становлення капіталізму на Дикому Заході, стверджував: “Попиту створити не можна. Але можна створити умови, які викличуть попит”. Однією з умов, що викликали масовий попит в національних масштабах, є нескінченні трансляції телепередач, де вчать ремонту. Хіба не диво, що у вихідний день, коли нормальні люди (ті ж європейці) відпочивають на природі або – у гіршому випадку - дивляться по ящиках щось розважальне, мільйонам українців з різних каналів дають телеуроки з майстерності малярства та столярства? Загалом, автору радіти б, що сіра пост-радянська буденність з її квартирним питанням, яке всіх зіпсувало, зусиллями громадян незалежної України перетворюється на щось гарне та яскраве. Та щось не радіється. Бо те, що масово нав’язується нашим співгромадянам під пильним оком Великого Брату з “телескринів”, інакше як тотальним несмаком, назвати важко. Мій улюблений письменник Антон Чехов не любив театр, а точніше акторів, бо вважав, що гідно грати вони вміють тільки п’яниць та гуляк, якими були у житті. Подібне враження виникає у мене після спостерігань за авторитетними порадами дизайнерів з “ящиків”, які потоком слів на кшталт “пофарбована в чорне та біле кімната візуально ділить простір на дві полусфери” прикривають відсутність власного смаку. Якось Антон Павлович описав у одному зі своїх творів бездарного міського «дизайнера» кінця 19 століття: «… что это за бездарный человек! К сожалению, он был у нас единственным архитектором, и за последние пятнадцать - двадцать лет, на моей памяти, в городе не было построено ни одного порядочного дома. Когда ему заказывали план, то он обыкновенно чертил сначала зал и гостиную; как в былое время институтки могли танцевать только от печки, так и его художественная идея могла исходить и развиваться только от зала и гостиной». Здається, від подібної „пічки” танцюють і більшість сучасних майстрів з телевізору. Бо якщо підсумувати сотні передач, як вітчизняних, так і російського виробництва, то отримаємо два основні типи помешкань, в яких дуже настійливо пропонується жити українцям. Всі ці радянські хрущовки, брєжнєвки та малосімейки після доволі коштовного апгрейду у режимі телетрансляції набувають естетики чи то офісу не дуже крутої компанії (із підлогою, закутаною в ковролін, нагромадженням полімерних аксесуарів та пластиковою столяркою), або ж недорогого бару (із гіпсокартонними стінами, фальшивими колонами із пінопласту, підвісними стелями та десятками вмонтованих в них лампочок). Існує ще третій підвид - спальня, яку майстри “телеєвроремонту” зазвичай перероблюють у пародію на куртуазний будуар, де велике ліжко обов’язково має бути із балдахінами, а колір інтимного приміщення, звісно ж, червоний. Можна зробити висновок, що цим і обмежується свідомість тих самих іменитих дизайнерів – офіс, бар та будуар.

Через чотири роки тут буде "євро-дім"

Рятуйтесь, євроремонт!

Але насправді справа не лише у поганому смакові хатніх дизайнерів. Наївні телеглядачі часто дивуються, ну як же автори всіх цих “Рятуйте, квартирне питання на двох квадратних метрах!” не шкодують грошей і на халяву обраним щасливчикам роблять такі дорогі євроремонти. А справа тут (стверджую як колишній викладач маркетингу та реклами) у просуванні товарів для будівництва, виробники яких і є замовниками улюблених ремонт-шоу. Під впливом багаторічного полоскання мозків у нашого обивателя з’являється стійке бажання бути не гірше за інших („Так, як у Джонсонів” – споживацький принцип з класики маркетингу), і при першій же змозі почати власну європеїзацію. Яке виливається у придбання товарів, що у обивателів з Європи вже давно не викликають консумеристського бажання. Пластикові вікна із токсичного полівінілхлориду, гіпсокартонні стіни (“шар бруду між двома шарами картону” – так висловились про гіпсокартон його ж винахідники), ламінатні покриття із відходів деревини, зліплених токсичним клеєм, синтетичний алергенний ковролін тощо – тонни цього, по суті, непотребу мають гарний збут в пост-радянських країнах. В тому числі і в Україні, де його радо прилаштують армії майстрів (якість їхньої роботи – окрема тема) як у малесеньких квартирках, так і у величезних хоромах. Натомість в європейських оселях давно царюють природні матеріали – дерев’яні меблі і столярка, прикраси з очерету, глини та натуральних тканин, білі або пастельні стіни. Все це коштує досить дорого, і надходить... від нас. Бо ледь не в три зміни гудуть у Карпатах пилорами, які ріжуть український ліс на пиломатеріали, левова частка яких піде на Захід. На Дунаї йдуть справжні війни за можливість заготовляти для європейців тонни очерету для дахів. Вагонами з Закарпаття їде на захід чудесна біла глина – каолін, бо вдома на нього немає попиту. Вже не кажу про сусідню Росію, ліс з якої до Європи йде ешелонами. А в зворотному напрямку – купи смердючих полімерів (до речі – у значній мірі напівфабрикатів від української хімічної індустрії), яскраво оздоблених і професійно просунутих фахівцями з маркетингу. Одних тільки “євровікон” з металопластику, який українці полюбляють більше, ніж будь яке дерево, у рік продається з 4-5 мільйонів штук. А кілометри синтетичних килимів, ламінатних підлог та гіпсокартонних стін хіба хтось рахував?

Проте вчені рахували інше – масштаби впливу на здоров’я домашньої хімії. Виявляється, у звичайній оселі присутні 100-150 видів хімічних сполук – випаровування лаку, фарб та клею від популярних пластикових „євромеблів”, продуктів розпаду полімерних матеріалів (на кшталт поліуретанових утеплювачів – хибної панацеї від втрат тепла) тощо. А улюбленці українських родин – склопакети надійно тримають всі ці випаровування в житлах, запобігаючи доступу в них свіжого повітря. Певно, токсичні запашки у житлах здаються нашим людям ароматом красуні Європи, яка виходить на берег Криту після стрімкої водної прогулянки на спині бика...

Глобальний „євроремонт” – від церкви до міста

Тут я міг би собі сказати спересердя: то хай собі сидять українці у заламінованих своїх домах та квартирах, і дихають собі хімічним букетом, тобі то що? По-перше, дуже шкода рідної природи, яка йде в якості ресурсів в обмін на пластикову халтуру. Такий собі сучасний варіант обміну золота на брязкальця. По-друге, тривожить проблема відходів, у які всі ці брязкальця перетворюються згодом – і не підлягають жодній утилізації, натомість додають проблем нашому ледь живому довкіллю. Та й про здорову націю – основу заможної країни – якось думати треба. Найбільше ж мене дістає ще один вкрай негативний аспект у тотальній євроремонтизації. У захват від нового архітектурного стилю потрапляють не тільки окремі оселі та громадські заклади, але й цілі міста. І тому летять геть стародавні різьблені вікна й двері (як правило, у поганому стані – але хіба у безнадійному, не придатному до реставрації?) зі старих будівель, а їх місця посідає все той же пластик. І виковирюється бруківка з вікових вулиць, а на її місце кладеться карамельного кольору штучна тротуарна плитка із піску та цементу. І фарбуються фасади солідних будинків у кольору з набору “Будиночок для Барбі”. І з’являються на вулицях міст скульптурні потвори із штучного мармуру і фальшивого золота. Найяскравіший приклад – “євроремонт” центру Києва, після якого автору цих строчок просто соромно за столицю України перед іноземцями. Бо те, що вони там бачать – оті “парники”, коні у кущах, золочену колону на арці та інші дива, навряд чи переконує у тому, що Київ – столиця країни у центрі Європи. Боюсь, якби хтось пояснив європейцеві, який потрапив у місто, центр якого схожий на сучасний Ашхабад, що це й є євроремонт найвищого рівня (до того ж за кошти, що вимірюються сотнями мільйонів євро), той би сильно здивувався.

Пошесть ця не минула й малих міст, зокрема, й мого рідного Берегсасу. Один мій товариш ще кілька років тому почав вести таку собі „Червону книгу столярного мистецтва”, куди він, придбавши цифровий фотоапарат, почав заносити світлини старовинних дверей, брам, віконних рам тощо. Бо усі ці пам’ятки епохи часів переважно довоєнної Чехословаччини, а часом й кайзерівської Австро-Угорщини стрімко зникають, поступаючись усюдисущих склопакетам та металопластиковим дверям. Ще якійсь десяток років – і вони зникнуть з вулиць мого тисячолітнього міста, як зникли з лиця Землі птах моа чи корова Стеллера. Та що казати про вікна та рами, коли збоченого „євроремонту” не оминають навіть такі пам’ятки, як знамениті закарпатські дерев’яні церкви? Відомий закарпатський мистецтвознавець Михайло Сирохман, який вважається відкривачем епохи захоплення цим видом сакральних споруд, не припиняє обурюватись з того, як „маленькі закарпатці” поводжуються з безцінною спадщиною краю. Якось бачив фотозвіт цього митця, де він порівнював первісний вигляд дерев’яних церков (на довоєнних світлинах) із сучасним. Тим з них, хто пережив епоху радянського атеїзму, непереливки стало саме тепер. Їх „прикрашають” пластиковою ламберією, бані оббивають білою бляхою, малюють яскравими фарбами поверх давніх розписів, і навіть вирубують у дверях верхній портал, аби прихожанам було зручніше входити (бо двері занизькі – за задумом тодішніх будівельників, до них треба заходити, схиливши голову). А народу подобається – бо ж „файно”!

Будівельний паркан як дзеркало еволюції

Наслідуючи свого приятеля, я теж почав кілька фотоколекцій. Одна з них – будівельних парканів. Можливо, колись я показуватиму її онукам, і вони здивовано крутитимуть пальцем біля скроні, дивуючись дурості країни й епохи, в яку мені довелося пожити. Адже, певно, тільки в Україні (за Росію не кажу, бо не бував там) буденною справою є будівництво, обнесене парканом із свіжих, із смачним запахом дерева, парканом з дощок солідної товщини. І це в країні, яка в ході своєї непростої історії втратила з три чверті своїх лісів. Процент лісистості України нині складає десь біля 16 % при необхідному мінімумі в 25-30%. Тем не менш ліс у нас активно рубають, розпилюють на дошки і переважно відправляють за кордон. Там з нього роблять гарні меблі й столярку, ну а наш громадянин, як описувалось вище, в той час радіє усіляким ерзацам.

В той же час, за незрозумілою мені логікою, паркани (маю на увазі будівельні – тобто сколочені аби як, бо ж тимчасово) в нас примудряються робити ледь не з відбірної деревини. І це не лише у моїх закарпатських краях. Якось у Києві я побачив навколо чергового будівництва загорожу такої товщини, що не стримався і підійшов, аби її поміряти – вийшло добрих півпальця! В країнах, які бідніше ресурсами, і від того багатші в цілому, обходяться сіткою-рябицею або ж просто натягають на каркаси щільну синю плівку (такі огорожі я теж фотографую, для контрасту). Певно, тому в будинках тамтешніх навіть не найбагатших громадян на підлозі зазвичай паркет, а обідають вони за дерев’яними столами. Однак і ми прогресуємо. Нещодавно в Ужгороді я бачив будівельний паркан, так би мовити, перехідного періоду. Він був ще із дощок, але вже не суцільняком, а зі збитих через інтервал. Його обтягувала „європейська” синя плівка. Таку ж вже можна побачити на інших будівництвах. Отже, є надія, що через пару років еволюція зробить свою справу – паркани з полуторасантиметрових дощок підуть у минуле, натомість добротні дерев’яні меблі стануть елементами повсякденного побуту.

На паркани в нас лісу не шкодують...

Газета „Post-Поступ”, № 5 за 2008 р.